Що побачити

Пішохідний маршрут  №1

 

       Вперше новий Стрийський гостинець було прокладено Австрійською владою в період з 1790 по 1794 рік. Називали його ще «битим шляхом» –  він був мощений необробленим каменем.

Старі шляхи  частіше пролягали в долинах, вздовж річок.

Власне  д – р Ісидор Шараневич у своїй праці згадує шлях яким за князя Романа ходили війська від Галича вздовж річки Зубра до Городка.

У праці Длугоша вказується про переправу через Дністер біля села Надітичі . Звідти у Львів була вживана дорога через Миколаїв, Бродки, Красів, Підтемне, Кугаїв, Загір’я – понад Зубру у Львів. Цей старий шлях йшов паралельно до нинішнього стрийського гостинця. Дорога у Красів є відома з документів 1443р. і була часто вживаною. Зокрема  з Красівських  каменоломень возили колись камінь на будови у Львів.
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                      Вид на кар`єр від дороги Семенівка-Хоросно

 

 

Один з найдавніших соляних шляхів, т.зв. «великий гостинець» з Дрогобича, йшов на Комарно до самого Городка, звідти на Щирець, Скнилів до Львова, село Смереків, Белз. В акті розмежування села Басівка зі Схниловом (1787р.) старі селяни, які звичайно мали вирішальне слово при розмежуванні громад, говорили: «село Басівка граничить до прасоловської дороги, якої назва стародавня відмінитися не може…» Ця прасольна дорога перебігала далі полями попри Сокільники, Басівку, Наварію, до Щирця. У грамоті за 1561р.вказані головні напрямки доріг, котрими Львів з’єднувався з давніми шляхами західних земель Руси. На захід – Городок, на південний захід до соляних дрогобицьких жуп – Щирець, на південь – Бібрка, на схід – Галич і на північ –село Смереків ( біля майбутньої Жовкви).
4 червня 1553р. в Кракові, король Сигизмунд Август доручає Якові з [Mielca], воєводі подільському, старості городоцькому обороняти королівські привілеї Солонки та Жирівки, що беруть участь у постачанні підвод у Городок та Бібрку. Королівською грамотою з 1561р. затверджено стародавні обов’язки підданих с.Солонка під Львовом. Звільнені від панщини вони забезпечували для Львівського старости транспортування возами до Щирця, Городка, Бібрки, Глинян і Смерекова. Служебні селяни затримались у 60 – х роках 16ст. в селах Солонка, Нагоряни, Жирівка. Обов’язки цих підльвівських сіл зберігалися так, як було внормовано ще у грамоті за 1561р., що підтверджувала давнішу практику їх служб; вони були зобов’язані їздити фірами до сусідніх місць на доручення староств в різних справах, своїми кіньми, на відстань до 9 миль – своїм коштом, а в дальшій відстані коштом старости; на Львівськім замку, вони по черзі повинні були тримати 2 чоловік «тяглом» для різних послуг, стерегли сусідні королівські села. Виставляли з львівським старостою 4 людей у відповідній зброї. Податків (долей) вони не сплачували ніяких тільки від бортників йшла медова дань.

У 1832 р. Я. Головацький перервав навчання і два роки мандрував, переважно пішо, по містах і селах Галицької Русі і Закарпаття. Свою мандрівку він розпочав від Боднарівки, а далі: Сокільники, Солонка Мала і Велика, Липники, Деревач, Миколаїв, Розвадів, Крупсько, Розділ і таким чином перейшовши майже все стрийське та станиславівське підгірря вернув із масою записаних пісень, приповідок та іншого етнографічного матеріалу до Львова.

 

Наступні мандрівки по нашому краю пролягли через села : Форосна (Хоросно), Печерки. Хоросно

Дубина – Манастир, Щирець, Щирка – ріка, Дмитре, Вербіж, Дроговиж, Стрий, Болехів. Був і такий маршрут: Солонка Мала і Велика, Форосна, Семенівка, Щирець, Добряни, Дроговиж, Комарно, Рудники, Пятничани.

Яків Головацький  , описуючи Стрийський гостинець: «За Малою Солонкою гостинець веде через місцину (Деревач), що лежить на підвищенні, отже можна оглянути всю околицю. Праворуч видно широкі долини, на котрих серед урожайних нив здалеку сіріють села Вінява, Хоросно, Добряни, а біля них рядочком будовані хатки поселенців німців, так звані присілки, по німецьки Reichenbach, Dornfeld, Deutsch  Chrusno. Тутешні люди не можуть запам’ятати тих важких назв і називають ці хутори просто Німці та Шваби, або німецька Форосна, німецькі Добряни й т.д. – від сіл на чиїх грунтах лежать ці оселі. Здалеку біліють двори містечка Щирця, і вже з першого погляду їх можна відрізнити від сільських. Ліворуч – села над річкою Зуброю:Вовків, Підтемне, Раковець, Новосілка, Красів, та інші, а за ними видніються горбки, зарослі буковим лісом. Такою дорогою їдеш з горбка на горбок, однак при самім гостинці, крім числених корчем, не стрінеш жодного села аж до містечка Миколаєва, що лежить від Львова на чотири з половиною милі.

В теках Шнайдера( 1850р.) Людвічівка і Липники( з корчмою) зазначені, як присілки Поршни. У словнику географічному за рік 1884  маємо невеличку замітку: «Липники – корчма на обшарі Поршни в повіті Львівському». Стояла вона при роздоріжжі, де від гостинця Стрийського відходила дорога на Поршну.  Власником її був якийсь Шульц, що проживав у Варшаві. У Липниках була садиба з млином, який приводив у рух двигун внутрішнього згорання. В народі говорилось – «Брилів млин». Біля дороги, яка вела від Загір’я до Липник у долині навпроти сучасного лісництва стояла дерев’яна вілла «Під Лугом». В народі цю місцевість називали –  «коло Трибінчихи». На цьому обшарі   також були розташовані угіддя та господарські приміщеня фільварку, що належав власникам з Нагорян (Юліан Пузина, згодом його дочка Марія Чосновська).

Топонім Деревач зберігся  у назві лісового масиву, що розкинувся на досить великій площі: від Поршни та Загір’я на півночі і до Добрян та Хоросно на півдні і від Милошович  та Підсадок на заході до Кугаїва та Раковця на сході.До прикладу, частину лісу, що належала до Поршни та Нагорян, зазвичай, називають Кирничанським. У наш  час тут розташоване невелике поселення з однойменною назвою, а загалом  топонім Кирнички пов’язаний з гідрологічними особливостями даної місцевості –  витоками великої кількості природніх джерел.  Інша частина лісу, що межує з Вінявою та Берегами ще донедавна носила назву «жидівський ліс».  Мабуть, через приналежність його власника Абрагама Люфта до Мойсеєвого віросповідання. Значно раніше цей лісовий масив був у королівській власності, належав до Щирецького війтівства і називався «Королівський ліс Деревач».

Береги розкинулись на мальовничому лісовому узгір’ї з висотою 361м – гора «Підсадочка».За австрійських часів тут стояв трангуляційний знак у вигляді пірамідальної, 30–ти метрової дерев’яної вежі, яку використовували геодезисти-картографи. У 1940 р. піраміда була відновлена, але під час ІІ світової війни зазнала пошкоджень і більше її не стали відбудовувати.

Присілок Береги до 1880р. в державних актах  вписувався як – Підсадки Горішні. Частина села Підсадок від села Поршни називалась Підсадки Долішні. Відповідно й парафіяни ділились на тих, котрі належать до Поршни та тих, які відвідують церкву у Милошовичах. Назва Береги з’являється  в церковних метриках вже в кінці 18 ст., отже існувала в побуті мабуть  раніше і походить від високого берега над ставом. Вінява розташована у більшій мірі на схилах пагорбів та в долині потоку Щирка, який ще раніше називали Бережанка. Документально  Вінява згадується вперше у 1787р. Назва пішла від власника села Милошовичі Венявського (укр. транскрипція Вінява).  Рох Йосиф Венявський – генерал-майор військ коронних регіменту кінного булави польової коронної, підчаший Перемиський. З 9 червня 1748р. у його власності було війтівство у селі Поршна.  Дружина Венявського Уршуля походила з роду Шембеків. 25 серпня 1758 р., у Варшаві, король Август ІІІ йменував [Rocha] Венявського – полковника перемишльського – генерал-лейтенантом. На Віняві ніколи не було маєтку з палацом , але підданим селянам було дозволено корчувати дерева та чагарники на певній ділянці лісу Деревач, яка на цей час була у власності Венявських. Мабуть звідси і назва? У 1786 р. тут налічувалось 8 господарств, власниками яких були: Федько Швець, Ясько Шиманський, Францішек Шиманський, Тимко Стефанів, Микола Гой, Яндрух Лялюк, Тимко Гой, Петро Шиманський. У 1792р. на Віняві продовжували корчували ліс, а до 1820р. тут вели господарку 14 родин.

У вересні 1957 року відомі вчені  К. А. Татаринов, С. І. Пастернак, С. П. Коцюбинський та у травні 1959 року – К. А. Татаринов , Я. А. Послушна, В. І. Гаврилишин  оглянули і дослідили старий піщаний кар’єр, що розташований  на західній окраїні Опілля, поблизу хутора Вінява.

 

Всього віднайдено 280 кісткових фрагментів різноманітних більших і менших викопних ссавців, а також птахів. Перше місце серед представників вінявської пізньо-плейстоценової фауни займають печерні гієни. У межах України такої кількості цих хижаків в захороненнях викопних тварин раніше не знаходили. На основі аналізів вченими зроблено висновок , що ці останки належать підвиду (Crocuta spelaea Goldf), котрий є найбільш специфічним. Склад фауни вінявського місцезнаходження свідчить про перевагу в пізньому плейстоцені на заході Опілля в долині пра–Щирки карстового рельєфу, відкритих просторів і лугової рослинності.

Топонім «Лебедин» пов’язують з легендарним народом пелазгів, що мешкав колись по всій Європі. Є гіпотеза,що в Україні пелазги жили у 4-3 тисячолітті до Р.Х. і що вони належали до трипільської культури. Десь з цих часів і зачепилася назва «Лебедин». Місто – не місто, а городище тут могло бути. На те, що тут було поселення, вказує печерний храм над яром, про який майже ніхто не знає. Він нагадує печерні храми в селі Діброва біля Стільсько. На фасаді печери є отвори, які могли бути або голосниками, або місцем де кріпилися дерев’яні балки.

 

 

Історія німецьких переселенців на Щирецькій землі бере свій початок у далекому 1785р. Містечко Щирець на цей час було перенаселене євреями і налічувало девять сотень жителів. 31 серпня сюди прибули 128 сімей переселенців з Південно-Західних земель Пфальца, і лише 9% були вихідцями із Гессена і Вюртемберга. До так званого «Щирецького ключа» входило 9 поселень колоністів: Щирець, Дорнфельд (Тернопілля), Розенберг, Айзідель, Фалькенштайн, Нове Хоросно, Райхенбах (Красів), Варсхау, Лінденфельд (Липівка). Забудова німецькими колоністами проводилась зазвичай біля старих українських чи польських сіл, серед слов’янських господарств утворюючи самостійну, автономну общину зі своїми грунтами.

Дорнфельд – 1784 – на землях села Добряни

Лінденфельд – 1783 – на землях села Лубяна, від границі села Добряни

Нове Хоросно – 1783 – на землях села Хоросно

Райхенбах –  1783 – на землях села Красів

Розенберг – 1784 – на землях Щирця.

Ще задовго до входження краю до складу 2 Речі Посполитої колоністи стали створювати Рільничі товариства – орієнтовно у 1889р. Осередки існували від 27.02.1904 р. в Дорнфельді, Новому Хоросно. Рільничі гуртки з’являлися у цих осередках, де їх кількість перевищувала 10 чоловік.

 

Впродовж 119 років (від 1471до 1590рр.) село Хоросно перебувало у власності стародавнього роду Кунатів (Kunatowie). Доктор Іван Монолатій відносить державця Хоросна і Семенівки – Тобія Куната до поселенців німецької національності. Вже у 1472р. Хоросно( Chrostna) перебуває у королівській оренді в Петра Куната тенутарія з Семенівки. Згодом на його місце заступає Тобій Кунат з Семенівки. Після спустошливих набігів татарської орди у 1626 році прибутки з села Хоросно–Старе зменшились, а значна частина господарки була знищена (64 %). Себастьян Чермінський у заяві, датованій  31.05.1649р., доповідає, що не зможе платити податок за села Хоросно і Семенівка, тому що вони: «знищені і майже з землею порівняні, а людей багато в неволі або вимерло.  цьому ж 1649 році хороснянські селяни Стець Білоган та Яремко Ткач заявили перед судом про неспроможність села платити податки тому, що воно восени 1648 року було знищене татарами і майже повністю зрівняне з землею. Але село відродилось, повстало з руїни і вже у 1676